Гарь. Кіптява. Розриви у дев'ятиповерхових (див. фото) будинках зі східного боку. Жінки, які рвуть на собі волосся не як метафора, а реально. І тиша. І дивна тиша, що жахає. Наче всім собакам і птахам у цьому районі заборонили видавати звуки. Наче їм усім стало цікаво як справи у homo sapiens. Ні,ще були сирени, ще багато гоміну, але все це сприймалось за межами цієї тиші.

Коротше кажучи, мій пуховик засмердівся. І природа цього смороду була геть не «шашличною», аж ніяк. Це був стійкий, незнищенний запах згорілої пластмаси. Синестезія, трясця б її не вхопила.

Вдих – картинка мертвого чоловіка без ноги. Вдих – й іржава кров на асфальті. Вдих – і машини, що палають на тлі трупів. Я не витримав. Я викинув.

Коли вам хтось втирає про компроміс і «домовитися», то ви, будь ласка, пам’ятайте іще про одне. У червні 2015 року я брав участь у волонтерському проекті канадійців з обклеювання дорогою, противибуховою плівкою цивільних об'єктів у Маріуполі. Для своїх відеозвітів канадійці обрали формат відеоінтерв'ю. А я, як синхроніст, перекладав за камерою. Так ось.

Одна завідувачка дитячим садочком на Восточному повідомила про таке: робітники «Азовсталі» приїхали допомогати розбирати руйнування. Саме до цього садочка, до харчоблока (капець архаїзм) влетіла градина. Відтак робітники вивезли 15 контейнерів битого скла. 15 контейнерів. Битого скла.

Я був там. Я бачив посічені склом стіни у группах. І якби окупанти ввалили по Восточному не у субботу о 9.15 ранку, але у п'ятницю, це були б 15 контейнерів палючої, червоної гіркоти. Подивіться на фото. І не забувайте хто ворог і де він знаходиться.