Я допишу від себе.
Коли не чула, як відчайдушно, на все горло кричить обпечений хлопець - так кричить, що сонячний день надворі чорніє. Через три стіни і півтора відділення.
Коли тебе не обіймали і не казали "не плачьте, тетя".
Коли твоя дитина не приходила до тебе вночі, бо наснилася війна.
Коли не було соромно, так соромно, неймовірно і нечувано - за те, що зробила менше, ніж могла б. А деякі віддали все.
Коли батьки відміряють час банками з варенням. На фронт, все на фронт, все для перемоги.
Коли бачиш щиру посмішку тата, якому хлопчина, що їв те варення, привіз айви від тещі, бо там же ж хлопці ще лишилися, їм теж треба, а в моєму батькові він впевнений.
Коли на ринку, звичайному херсонському ринку, моїх невгамовних пенсіонерів знають уже всі. В обличчя і по імені та по-батькові, і що завгодно продають, скинувши скільки можуть. Бо знають, куди йдуть ті груші та яблука.
Коли серце злітає та падає, і знову злітає, коли бачиш наши літаки. А коли бачиш ветеранів тридцяти неповних років - стискається і не може розжатися.
Коли у лікарні, яку тобі довірило начальство, на першому ж поверсі купа дитячих малюнків. Я якось їх сфотографую ще та вивішу.
Коли заходиш до відділення, а там прапор на всю стіну. Не офіційний, ні. Трохи підпалений з краю, ще й з автографами.
Коли, коли, коли.
Воєнний стан? Та він у мене з Майдану як почався, з отого клятого дня, коли я зазирнула у чорні, абсолютно чорні очі жінки, що всю ніч оперувала у Олександрівській лікарні, а потім поїхала мені дитину рятувати, і з того дня не було жодної години, коли б я не пам'ятала, що у нас - війна.

п.с. Мене зачепило самим крайцем.

26.11.2018 в 21:36

Пишет  Макси_Лана:

я еще работала в редакции, когда читать дальшенаши мужчины один за другим шли в военкоматы. просто напомнить о себе. узнать, где сможешь пригодится. и все ли в порядке с документами.
под моим постом тогда стоял крик: что ты несешь? с кем вы собираетесь воевать? да что вы вообще можете? что вы себе придумали? не будет ничего, покудахчете и все.
а потом они начали уходить. мой малой и его лучший друг лешка, парень из соседнего подъезда (он потом погиб). ушли соседские парни женя и дато. вовка и макс. антон. саша. витя кукса.
они уходили и уходили. слава богу, почти все вернулись.
почти.

а сейчас у меня дежавю. "да какая война? да ничего не будет!"
трудно поверить в войну, когда не было в жизни тихих ночных созвонов: позывной турист. - жив. -позывной тайфун. - жив....
когда не глотала слезы, собирая по друзьям и незнакомым людям деньги на каски, броники, генераторы.
когда не сидела на работе, растирая холодные руки, поминутно обновляя ленту: "трое. один погиб. двое ранены. только бы не мой. только бы не мой".
когда не слушала, задыхаясь: "мы вывозили из-под дебальцево. я брал только тех, про кого знал, что точно довезу. но одного все-таки не довез".
когда не мчалась по городу за целоксом. потому что срочно нужно передать. срочно. завтра уже уедут.
когда тебя и дочку не бросали на диван, прикрыв собой, в тихий вечер в твоей квартире, потому что за окном раздался залп салюта.

не будет никакой войны.
сколько раз мы уже это слышали.
а по ночам я слышу другое. как вскрикивает полковник. как отркывается балконная дверь и щелкает зажигалка.
война давно уже здесь.
и даже когда она закончится- она останется.
этого не забудешь.

URL записи