Чудова стаття.
Я і моя радянська людина
Днями мене обхамив водій маршрутки, а потім я мав конфлікт із радянською людиною.
Водій собі був як водій – таких у Львові стільки, скільки маршруток. Узяв мої п’ятдесят гривень, віддав назад шість, поклав руки на кермо й натиснув на газ; маршрутка рушила. Почекавши кільканадцять секунд, я нагадав, що давав п’ятдесят.
– Ну? А скіко я тобі маю дати? Ти до школи ходив? Га, я тебе питаю, ти до школи ходив? – нахабним тоном відповів водій.
Я не боєць і не маю хисту до сварки. Мій звичний рефлекс у відповідь на хамство – просити назватись; чомусь видається, що звуку свого прізвища такі люди повинні якщо не боятись, то соромитись. Але він відмовився називатись, а тільки повторював: – Ти до школи ходив? Скіко я тобі маю дати? – Не замовкаючи, він повернув мені сорок гривень. Я сказав, що напишу скаргу.
читать дальшеТут, почувши знайоме слово, прокинулась радянська людина.
– Та шо ви ото! Та яке скаргу, – заголосили хором літні жінки в салоні. – Чоловік просто пожартував! – Радянській людині можна писати таємні доноси до КДБ, але не скаржитись уголос на несправедливість. Такі правила – не вір, не бійся, не проси, не нарікай і взагалі заспокойся, бо підставляєш весь барак.
Я пройшов далі в салон і сів, а водій услід мені говорив, що я – «ти» – можу скаржитись кому завгодно. Це я і так знаю.
І тут радянська людина ворухнулась усередині мене і сказала: забий. Ну, обхамили. Не зважай. Хами всюди. Хіба вперше, хіба востаннє? Ти везеш дитину до школи, маєш купу справ, просто забудь.
І не подумаю, подумав я, наґуґлив за номером маршруту назву перевізника, зайшов на сайт, знайшов форму для подання скарг і написав про те, що щойно сталося. Вийшовши на зупинці, нахилився, щоб занотувати номер автобуса. Водій, що вже був рушив, загальмував і почав сигналити, напевно, передаючи мені морзянкою «ти в школі вчився?».
Скаргу я відправив. «Ніц із того не буде», – сказала радянська людина.
Так, досвід показує, що поодинокі спроби одинаків боротись за локальну справедливість не приводять ні до чого. Але, позаяк ми ходили на Євромайдан і назвали його потім Революцією гідності, треба слухатись людину європейську. Не забивати, коли зачіпають твою гідність, і не дотримуватись таборової етики, що забороняє жалітись на погану послугу чи хамство персоналу.
Пасажир – це клієнт, а проїзд у транспорті – послуга. Клієнт має право на якісну послугу, а погоджується на неякісну. Тому що до школи шість кілометрів і звідти до роботи ще три. Коли треба їхати, поїдеш і запресованим у темному скотовозі без вікон, водій якого одночасно слухає радіо, курить, говорить по телефону й матюкає пасажирів. Інстинкт радянської людини вчить миритися з обставинами, бо намагатися змінити обставини, що сформували радянську людину, було смертельно небезпечно.
За допомогою фейсбука – де мені ще не раз повторили, що ніц із того не буде, – вдалося докричатись до комунального перевізника. Сталося диво, тобто сталося так, як мусить бути. Зі мною зв’язався начальник комунальної АТП, перепросив за інцидент і пообіцяв розібратись із водієм-хамом. Невдовзі з’ясувалося й прізвище водія; мені сказали, що він буде покараний.
І тут у моєї внутрішньої совкової потворки стався панічний напад.
Через мене постраждає людина – проста, згрубіла, звикла до панібратського та агресивного спілкування, виснажена своєю тяжкою працею, хай там яка, але все ж людина! Вона всього лише звернулась до мене на «ти» у зверхньому тоні – а може, то справді був жарт? – і тепер їй буде непереливки, а все тому, що я…
Доніс.
Настучав.
Поплакався.
Нажалівся.
А нічого ж не сталось аж такого.
А як йому розмовляти, коли в нього така важка робота, а проїзд усього лише чотири гривні?
А де їм паркуватись, і що тобі, шкода обійти?
А як їм жити без хабарів, якщо в них така маленька зарплата?
А що їй, викидати той йогурт лише тому, що в нього сплив термін використання?
А хіба він найбільше вкрав – та інші вкрали мільярди!
А що тобі, важко просто витягнути волосину з тарілки?
А що, хіба тільки цей кандидат платить за голоси?
А куди він має кинути сміття, якщо смітників поблизу нема?
А що, коли трохи хильнув, то вже й за кермо не сідати?
Усюди, де активним громадянам удавалося переступити через цей совковий псевдогуманізм, закрити рота радянській людині з її розхристаною й рабською душею, з’являються шанси на зміни. Всюди, де ми сором’язливо відводимо погляд від паскудства, воно колоситься далі.
Навряд чи я зможу виколупати з себе радянську людину – я народився у 1981 і встиг наковтатись повітря несвободи. Доведеться жити з нею, з цим постійним відчуттям, що зробив недобре, коли вчинив правильно. Але треба вчитися закривати радянській рота і давати слово тій другій.(с) Отар Довженко